Подпишись на новости
 
 
Нашли ошибку в тексте?
Ctrl+Enter

Казка про щастя (присвячується Юльці)

Високо-високо, в тих краях, де хмари безтурботно, немов діти, гойдались на ланцюжках сонячного проміння, розкинулось Золоте місто птахів. Воно славилось найбарвистішими садами та найталановитішими музикантами. Мешканці цього міста жили у затишних домівках, сплетених із запашних гілок малини. Крім того, кожне гніздо виблискувало візерунками, викладеними різноманітним дорогоцінним камінням: і налитим медом бурштином, і небесним сапфіром, і сповненими весняної радості смарагдами, і прозорими, як сльози, діамантами.

Саме життя в цьому мальовничому куточку проходило легко і гарна. Всі птахи жили мирно і дружно, в любові та злагоді. Звичайно, траплялось і таке, що хтось когось і не долюблював, але цього ніхто не показував. Взагалі мешканці Золотого міста намагались поводитись так, щоб уникати будь-яких конфліктів чи напружених ситуацій, адже від суперечок та скандалів тільки здоров'я псується, а це нікому не потрібно.

У вихідні та святкові дні птахи збирались у "Веселому гнізді". Молодь ласувала улюбленим напоєм з газованого літнього дощу і суниць та, не шкодуючи ніжок, розривалась у танці під гучну і шалену музику. Старші ж поважно сьорбали гарячий шоколад та гомоніли про мистецтво, політику, свої сім'ї та справи на роботі. Головний обов'язок і зміст життя кожної пташки полягали в тому, щоб берегти своє Щастя. Рано чи пізно до кожного будинку приходило і несміливо стукало у двері крихітне створіннячко, схоже на пучечок білого пуху з трьома синіми пір'їнами і маленьким сонцем під лівим крилом. Саме за такими ознаками господарі впізнавали своє Щастя, запрошували до дому, піклувались про нього, годували найсмачнішими тістечками, стелили ліжечко в найтеплішому куточку оселі.

З неосяжною любов'ю, материнською ласкою та трепетом ставились птахи до свого Щастя, і це не дивно, адже з його приходом ніби нічого не мінялось, але мінялось все, бо зміни відбувались глибоко-глибоко в серці. З'являлось незрозуміле відчуття небесності, раптом до сліз хотілося, щоб всім було так само добре, як тобі, коли середина розривалась від любові. Хотілось жити. Так широко і вільно розкривались легені, що, здавалось, можна вдихнути всесвіт.

Однак не всі птахи дбали про своє Щастя. Жила в тому місті одна ластівочка, звали її Елоя, весела, гарненька, неординарна, але дуже вже безвідповідальна. Цілими днями пропадала десь у вершкових хмарах, літала до казкових гір, і, кажуть, навіть Вітра могла за хвоста схопити, така була прудка і пустотлива. Вечорами щебетала подругам про свої пригоди:

- Ви не повірите, де я вчора була. До самих зірок літала, навіть дзьобала їх. Так, так, бачите, гляньте, на дзьобі аж тріщинка пішла.

Так от, Елоя зовсім забулась про своє Щастя, не годувала його, не водила на прогулянки, не клала вчасно до ліжечка. А якось одного дня полетіла до лісу по суниці і забула позачиняти вікна. Щастя простудилось і захворіло. Встало на свої худенькі ніжки і пішло до птахів просити допомоги. Але гніздо Елої знаходилось на околиці міста, і Щастя заблукало.


Далеко-далеко від Золотого міста птахів, у найтемнішому лісі, біля найзабутішого болота, на такій старій, що аж листя посивіло, вербі жила, а точніше проводила у журбі свої нескінченно-безнадійні дні одна маленька пташечка, на ім'я Челсі. Сиділа, часто дивлячись на небо, і нічого не розуміла, питала у нього, коли знайде свій дім (помешкання не завжди є домом), коли знайде своє щастя, коли мізерність залишить її і далі нічого не розуміла. Вона сумувала, відчайдушно билась крильцями об землю, плакала і ридала і не знала, що робити.

Якось насунулись над лісом густі, сині хмари і прилетіла за ними Гроза. Вона була вже літньою, хоча досить енергійною і ексцентричною жінкою, і всі не те щоб боялися, але ніби стихали перед її непередбачуваним, складним характером. Вона любила покрасуватися золотими блискавками і потріпати листя дерев, а часом такого могла накоїти, що потім аж самій совісно ставало. Того дня вона була не в найгіршому настрої, тому просто сипнула згори колючим градом і заспокоїлась. Аж раптом почула чиєсь важке-важке зітхання, нахилилась ближче до лісу, придивилась і побачила маленьку пташечку, яка була більше схожа на тінь, ніж на живе створіння. Гроза наблизилась до неї і запитала:

- Як можна дожитися до такого смутку?

- Не знаю, - відповіла Челсі, - я от все сиджу і думаю, що це зі мною, чого мені не вистачає, чого я хочу, що так і що не так, що буде далі. О, тисячі, тисячі питань і жодної відповіді.

- А ти не думай.

Пташина здивовано підвела очі.

- Не думай, повторила Гроза, - просто знайди у собі мужність, щоб щось змінити, не сиди на місці, лети шукати свого щастя, не бійся невідомого. Не бійся щось змінити у своєму житті, долай нові вершини, відкривай нові для себе світи і тоді знайдеш своє щастя. Задоволена своєю мудрістю Гроза знялася і полетіла вередувати до іншого лісу. Челсі посиділа півхвилини і також полетіла…

Летіла тиждень над полями, над озерами і над лісами і, стомившись, вирішила зупинитися в найпершому місті, яке зустріне на своєму шляху. Таким виявилось місто Краси. Челсі несміливо і замріяно блукала прекрасними вулицями, роздивляючись чарівні будиночки та розминаючись з гарними мешканцями. Все просто сяяло красою. Довкола цвіло неймовірно багато квітів: червоних, фіолетових, оранжевих, з незвично тонкими і великими пелюстками. Вони наповнювали повітря п'янким феєричним запахом. Звідусіль чулась м'яка, мелодійна мова і навіть вітер звучав, як музика.

Наступав вечір, ставало холодно і темно, Челсі потрібно було знайти де переночувати, але вона не знала куди йти і просто сіла біля фонтану, що був у центрі міста. До неї підійшла одна юна красуня і мовила:

- Не холодно тобі так сидіти? В тебе стомлений вигляд. Мабуть не маєш куди піти. Ходімо зі мною, в мене просторе і тепле гніздечко. Ходімо.

Челсі навіть не встигла нічого відповісти, як незнайомка взяла її за крило і потягнула за собою. - Ти мабуть і голодна. Я живу тут недалеко, скоро будемо на місці, - продовжувала вона, - до речі, мене звати Осана, а тебе?

- Дуже приємно, а я Челсі.

- Таке кумедне ім'я, але мені подобається. А ти ж не звідси, правда? Що ти тут робиш?

- Так, я не звідси. Я вирушила у подорож за щастям. Ваше місто - моя перша зупинка.

- От і прийшли, заходь, будь як вдома, - перебила Осана, зараз принесу тобі чаю.

- Дякую, - відповіла наша пташина, - вмощуючись у кріслі.

- То ти щастя шукаєш. Смішна ти, не ображайся. Щастя немає, є краса. Всі це знають. Краса створює гарний настрій, надихає на добро, на мистецтво. Краса захоплює, зачаровує, робить наше життя цінним. Коли є краса, не потрібно щастя. Залишайся в нас, поживеш у мене і сама все зрозумієш.

Так Челсі залишилась у гарному місті. В неї з'явилось багато нових друзів. Цілими днями вони веселились і насолоджувались молодим життям. З усіх сторін оточена любов'ю і красою вона думала, що нічого кращого вже не може бути.

Пройшов місяць. Челсі все набридло, кожного дня вона ставала все сумнішою і сумнішою. Далі так тривати не могло. Вона попрощалася зі своїми друзями і полетіла далі.

Знову летіла цілий тиждень і, стомившись, вирішила зупинитись у першому місті, яке зустріне на своєму шляху. Таким на цей раз виявилось місто Волі, переважно заселене вітрами, хоча були там і інші мешканці. Місто приваблювало яскравістю синіх будівель та загадковістю заплутаних, химерних вуличок. Взагалі тут панувала якась незвична, ніби нереальна атмосфера, за якої, здавалось, ніби все у цьому світі відбувається легко, саме по собі і тільки заради тебе, не треба докладати жодних зусиль. Ніяких обов'язків, ніякої відповідальності.

Челсі настільки захопилась новим заворожуючим краєвидом, що й не помітила, як вже протягом декількох хвилин за нею летіло напівпрозоре блакитне створіннячко і мило про щось допитувалось.

- Нарешті на мене звернули увагу, - зраділо воно, - а то я все кричу, кричу, яка ти гарна, а ти мовчиш.

- Вибач, задивилась і забулась.

- Привіт. Як зустрілись, то давай вже й познайомимось. Я Вітрогін, а ти?

- А я шукач щастя, звати Челсі. От блукаю світом і все шукаю, шукаю.

- Розумію. Я тебе вітаю, ти потрапила саме туди, куди треба. В нашому місті Волі життя настільки безтурботне, наскільки можна собі уявити, ніхто ні від кого не залежить і всі насолоджуються повною свободою, всі задоволені. Щастя немає, це пуста вигадка, є тільки воля, залишайся з нами і сама переконаєшся. Зраділа пташка і залишилась. Не пройшло і три тижні, як вона зрозуміла, що абсолютна воля - це просто інше слово для самотності, тільки звучить не так страшно. Заскиглило серце, стало нестримно сумно, ще сумніше, ніж раніше, і полетіла птаха далі, навіть ні з ким не попрощавшись.

Знову летіла цілий тиждень і, стомившись, вирішила зупинитись у першому місті, яке зустріне на своєму шляху. Таким на цей раз виявилось місто Мудрості, з тихими вуличками і гостродахими, ніби задуманими будинками та надзвичайно вихованими мешканцями. Челсі була не в настрої, трохи знервована, трохи розчарована і зовсім розгублена. Одна думка перебивала іншу, в голові розгорілась справжня війна. Їй конче необхідно було комусь про все це розказати, вилити душу. Вона підійшла до першої зустрічної змії, яка грілась на сонечку і сіла біля неї.

- Вибачте, ви б не хотіли порозмовляти зі мною, бо я от-от збожеволію, - сміливо почала Челсі.

- Ви така юна і зовсім не безнадійна, чим можу допомогти? Прошипіла Змія.

- Я не знаю, що Вам сказати. Стільки всього, я ніби проковтнула якийсь клубок з нескінченністю всіляких кінців і вони плутаються у мені, вже зовсім заплутались, вони в мені, а я в них. Все так просто, а я захопилась ускладненням і не можу зупинитись. Знаєте, я вирушила шукати щастя.

- Твоя проблема в тому, що твоя душа виткана занадто тонкими нитками, будь-що може пройти крізь неї і почуттями вилитись прямо у серце. Почуття завжди все ускладнюють і заплутують та ні до чого доброго не ведуть. Ти краще слухайся розуму, тільки він вкаже правильний шлях.

- Але ж ким ми є без почуттів? Чутливість - перша ознака життя. Ми завжди чогось прагнемо, чогось шукаємо. Чого? САМЕ ТИХ відчуттів і почуттів.

- Ти така натхненна і смішна. Почуття мінливі, від них немає ніякої користі. Щастя немає, це пуста вигадка, є тільки мудрість. Мудрість робить нас вічними. - Челсі знялась з місця і полетіла геть.

"Яка невихована молода леді", - подумала Змія і перевернулась на інший бік.

Бідна, змучена пташка летіла і плакала (всупереч правилам безпеки в небі). Сльози просто градом котились з її синіх очей, вона навіть нічого перед собою не бачила і раптом відчула сильний біль та впала на землю.

- Тільки цього мені не вистачало для повного щастя. Вже як нема його то нема, - ніби далека луна пролунало в неї у вухах.

За хвилину Челсі отямилась і, все зрозумівши, аж почервоніла від сорому. Напроти неї лежав сірий птах, дуже гарний, але з підбитою лапкою.

- Вибач будь ласка, це я тебе збила ненароком. Заплакалась і забулась. Вибач, мені так не зручно. Давай перемотаю лапку і допоможу тобі підвестись.

- Та не хвилюйся, це не найгірше, що могло зі мною трапитись. Але ти більше не плач так під час польоту. Бо бачиш як виходить. Ти за мене не переживай, нічого перемотувати не треба, мені не болить. Докульгаю якось, та що докульгаю, я ж літаю. Добре, що крила цілі. Але ти більше так не плач. Чому ти так плакала?

- Це довга історія. Вирушила шукати щастя і ніяк не можу знайти. Я поки що навіть не знаю яке воно, але як побачу, то точно впізнаю.

- Як?

- Мурашки забігають під шкірою, все навколо відразу засвітиться і погарнішає. Мені стане хороше, хороше.

- Ой, ти чуєш? Хтось ніби стогне. Там за тереном, чуєш?

- Так, чую, ходімо подивимось.

Яким же було здивування Челсі, коли, розгорнувши високу траву за тереном, вона побачила Щастя, біленьке створіннячко з трьома синіми пір'їнами та маленьким сонцем під лівим крилом. Воно було знесилене і хворе, але з такою надією дивилось на своїх рятувальників. У Челсі ледь серце не вирвалось з грудей.

- Я знайшла його, - прошепотіла вона, - я знайшла своє Щастя. І залилася слізьми.

- Навіщо ж знову плакати? Не сподіваючись на відповідь, запитав сірий птах.

- Я знайшла своє Щастя!!!!!! Щосили закричала Челсі. -Я знайшла своє Щастя, - посміхнувшись, мовила вона до незнайомця.

Раптом наша пташечка відчула, як її душа наповнилась нескінченністю прекрасних, ніколи до цього часу незнаних почуттів. Забігали мурашки під шкірою. Стало хороше, хороше, як ніколи. Саме небо всміхалося з нею. Життя засмакувало солодко, як вперше. Заясніло на серці.

- Я полечу кудись далеко звідси, а може й не далеко, знайду свій дім і буду там доглядати та берегти своє Щастя. - Радісно щебетала Челсі.

- Можна з тобою? Запитав птах.

- Звичайно можна. А казали щастя немає. В мені ж його стільки, що вистачить на всіх. От так.


Искать на сайте:

Награды Лукошка
Благодарность
Светлане Вовянко из Киева, предоставившей для сканирования личную библиотеку.
Андрею Никитенко из Минска, приславшему более 100 сказок.