Внимание! Перед вами устаревшая версия сайта!
Чтобы перейти на новую версию - щелкните по любой ссылке слева.
Українська казка
Про правду і кривду
или
колись-то два брати: один багатий, а другий
бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер.
Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І
спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи
неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер
правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте
підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого
зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда —
уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба
буде мені. Так спитаймо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть —
зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче
жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли?
Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж
і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю
свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть —
зустрічається їмпан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду
розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як
тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду?
Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть —
зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже —
на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи
правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли
правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити
кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому
дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий,
босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити.
Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись
— узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й
дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то
повіситись. “Ото, думає собі, добра гілка —
кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і
повиснути б”.
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як
вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся
мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на
дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а
трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е... я такого наробив, що там хоч що хай
роблять,— не справлять. У такім-то селі, у пана, я
поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А
пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто
ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так
треба зробити!
— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.
— Е... я такого наробив, що багато буде людей у
наших руках. У такому-то городі всю воду
повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а
носять її за тридцять та за сорок верст. Багато
там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— А як же?
— Як хто викопав той кущ малини, що росте
посеред города,— буде вода на весь город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е... я такого наробив, що хай там хоч що не
роблять — нічого не подіють! У такім-то
королевстві у короля одна дочка, та я й тій
поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не
подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого кутка та підкурить —
така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба
зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує
усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись
чортяки, чоловік той і думає: “Може, це й правда,
що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю”.
Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та
мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні,
аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не
помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей
правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього
діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу
цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні
панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три
підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й
поклали їх навхрест на греблі — так зараз і
вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару
коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: “Дай поїду ще до того
города, де води нема: може, й то правда; може, дам я
їм води”. Сів та й поїхав до того города. Не
доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він
бабусю, що несла пару відер на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а
поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я
у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і
буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна
стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім
городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть.
Городяни всі вийшли за город, назустріч тому
чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками.
Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ
малини, що ріс посеред города, викопав його — і
потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни
нагородили його і грішми, і усяким добром, так що
він став тепер багатший від свого дядька. Далі й
думає:
— Поїду ще в те королівство, де королева дочка
нездорова,— може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов
до королевих хоромів, а люди всі такі смутні,
бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже
нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють;
тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі
нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього
та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде
багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам
за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й
кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка,
підкурив її — і вона одразу подужчала так, що
днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не
сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам
за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місце
став цей правдивий чоловік.
Покоролював він уже кілька там літ, коли
приїжджає у його королівство якийсь-то багатий
купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він
йому поторгувати у його королівстві. Король
звелів йому прийти до нього. Приходить купець.
Король одразу пізнав свого дядька, але не показав
йому й виду: побалакав та й одпустив його
торгувати. А своїм людям заказав, щоб не
відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися
він їхати, просили його до нього. Так і сталось.
Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж — той,
що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити,
ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король
— правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він
хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили,
все, все... А на-послідок навалив він усякого добра
два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі
оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій
город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і
поїхав додому. Як приїхав уже, стала його
заздрість мучити: чого й він не король. Сумував,
сумував він, а далі й думає:
— Піду й я вішатись, може, й мені так
прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де
хотів вішатись його небіж. Але цьому не так
прилучилося — де не взялися чортяки, схопили
його та й почепили на найвищій гілці.
|