Внимание! Перед вами устаревшая версия сайта!
Чтобы перейти на новую версию - щелкните по любой ссылке слева.
Українська казка
Як заєць ошукав ведмедя
ув
собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий
та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає
все, що здибає.
Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та
проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине,
а в цілому лісі душі живої не лишиться, коли
бурмило буде так господарювати.
Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя
посланців і сказати йому: “Вельможний пане
ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з'їси, а
десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так
до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти
ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а
ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж
нас, щоб ти його з'їв”.
Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:
— Добре! Але пам'ятайте собі: як мене хоч одного
дня одурите, то я вас усіх пороздираю!
Від того дня почали звірі день поза день
ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали
кидати день у день жеребки: на кого впав, той і
мусив іти до ведмедя...
Одного дня випав жеребок на зайця.
Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!..
Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не
змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб
із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку
знайшов, поки всю свою сім'ю скликав, поки
попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то
вже сонце геть з полудня звернуло.
Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.
Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте,
що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові
наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до
скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та
все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж
лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця
кам'яна, оцямрована, а внизу вода глибока.
Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його
сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу
повеселішав і аж підскочив з радості. В його
голові з'явилася щаслива думка: якби це йому й
самому від смерті врятуватися і всіх звірів
вибавити від цього лютого та безрозумного
ведмедя.
І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи,
він поспішав до ведмежої гаври.
Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у
своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому
когось на обід.
Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому
докучати, і разом з голодом почала злість
підступати під серце.
— Що ж це? — ревів ведмідь, — Що вони собі
думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається,
що одною вороною я маю бути два дні ситий? О,
прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них
страва, то клянуся буком і берестом, що завтра
скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в
ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а
страва не йшла.
Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити
з голоду й лютості.
В такому настрою застав його заєць.
— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче
повітря, — кричав на нього ведмідь.— Що ти собі
думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого
комара, маю цілий день голодний ждати?..
Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті
ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на
задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг,
найчемніше:
— Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так
пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити.
Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта
зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми
всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний
паночку, мав сьогодні добрий бал.
— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там
тих троє? — запитав ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив
заєць. — Міркуючи, що в тому лісі нема іншого
пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько
стежкою; коли із кам'яного замку вискочив
величезний ведмідь та й до нас: “Стійте!” —
кричить. Ми стали. “Куди йдете?” Ми розповіли по
правді. “Го, го,— крикнув він. — Нічого з того не
буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм
м'ясом годували якогось приблуду, що тут не має
ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!”
Почали ми проситися, благати, почали говорити,
що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти
в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані
слухати не хоче. “Я тут пан, — кричить, — і я один
маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє
втручатися!” І взяв нас усіх чотирьох до свого
замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене
одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам
поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з
голоду намлівся і що тобі далі робити.
Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся
його злість обернулась на того нового суперника,
що так несподівано став йому на дорозі.
— Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди
вдертися! — ревів він, дряпаючи землю пазурами. —
Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його
розірву на дрібні шматочки!
— Вельможний пане, — мовив заєць. — Це дуже
могучий пан, страшний такий.
— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз
веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!
— Вельможний пане, але він живе у кам'яному
замку.
— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього,
вже я його дістану, хоч би він сховався на самий
вершок найвищого дерева.
Попровадив заєць розлюченого ведмедя до
криниці та й каже:
— Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки
побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і
сховався до свого замку.
— Де він? Де він? — кричав ведмідь, оглядаючись
навкруги і не бачачи нікого.
— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив заєць і
підвів ведмедя до криниці.
Став ведмідь над цямриною, глянув униз — аж там
справді ведмідь.
— Бачиш свого ворога, — мовив заєць, — як
заглядає із свого укріплення?
— Я не я буду, коли його звідти не дістану! —
мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого
горла у криницю!
А з криниці як не відіб'ється його голос вдвоє
сильніше, мов з величезної труби!
— Та так? — скрикнув ведмідь. — Ти мені ще
грозиш? Чекай ясе, я тобі покажу!
Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й
там потонув.
А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм,
яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив
їх усіх від тяжкого нещастя.
Не треба вам казати, яка радість запанувала в
цілому лісі.
|